Небіжка для ляльки - Олексій Щуров

Вона спускалася до вітальні, коли звуки розмови змусили її завмерти та уважно прислухатися. Голоси були знайомі. Перший належав Іколу. Другий – і цього голосу Ґейдвіг не могла сплутати ні з чим іншим – нагадував шелест паперу.

– Усе високої якості, як завжди.

– Ви знаєте, Іколе, що я не займаюся виробництвом ширвжитку. Ці уніформи саме такого ґатунку.

– А не вважаєте ви, що їх забагато для однієї людини?

– Те, що забагато для одного, може вистачити на декількох осіб, – прошелестіла гостя. – Кому, як не вам, це відомо краще за мене.

Повисла довга пауза. Нарешті мадам Дізгайз запитала Ікола:

– Ви впевнені, що вона нічого не знає та не дізнається? Це дівчисько мені не подобається. Не тому, що вона, як я вже казала, – цілковитий несмак. Зрозумійте, вона може усе зруйнувати. Я знаю такий тип людей. Спочатку їм ввижатимуться таємниці, потім вони забажають докопатися до суті, і в результаті – ми постраждалі.

Ікол спокійно відповів:

– Якщо В висловив свою волю, нам нічого не вдіяти. Він знає, що робить. Я навіть можу припустити, що вона зараз стоїть та підслуховує нас. Тож нехай підслуховує. Все рівно вона нічого не зрозуміє. Вона засліплена, а засліплені нічого не бажають бачити. Вона глуха, бо не хоче чути. Вона німа, бо нікому не розповість.

У серці Ґейдвіг щось обірвалося, коли вона почула про підслуховування, проте слова Ікола її заспокоїли. Від ситого життя відмовлятися вона не хотіла, але варто було послухати розмову, яка стосувалася безпосередньо її.

– Не була би я такою самовпевненою, – хитнула головою маска. – Береш на себе дуже багато, як завжди. Ті часи пам’ятаєшь? Бачу, забув, проте не буду нагадувати. В буде скоро незадоволений тією кандидатурою, вона нічого не буде робити.

– Ви так у цьому твердо переконані, мадам?

– Не переконана. Знаю. Я багато чого можу визначити для завдяки першому погляду. Він мене ще не підводив.

– Тоді як там вантаж, що прибув? Зараз я ще раз перевірю його, більш ретельно, – впевнено мовив Ікол. – І не гарантую вам, що не знайду великих недоліків у вашій продукції.

Маска замовкла. А потім знову прошелестіла:

– Робіть, як вважатимете за потрібним. Я добре знаю, з ким маю справу.

– Я теж. Доречи, Ґейдвіг, ти можеш заходити, – покликав дівчину Ікол. – Я знаю, що ти усе чуєш.

Ґейдвіг увійшла до вітальні. Маска мадам Дізгайз нічого не виражала, а Ікол посміхався до неї. Ґейдвіг вже у котрий раз стало не по собі у його присутності, бо то був скоріш вишкір хижака, а не привітна посмішка, яка личить звичайній бесіді.

– Розумієш, люба, – почала мадам Дізгайз, – я зараз не у своєму салоні і можу сміло казати на речі їх справжні імена. І в мене виникла суперечка з твоїм… керівником. Я привезла сьогодні усі твої костюми для роботи. Не знаю, чи ти їх оціниш, але зауважу, що цей костюм медсестри тобі не личить. Ти не схожа на особу, яка прагне допомагати іншим. Не твій стиль та не твоя вдача. Я бачу тебе зовсім інакшою.

Ґейдвіг нічого не розуміла. Вона вважала, що її думки може прочитати тільки Ікол, а тут ще й мадам виявилася телепаткою. Дівчина була приголомшена настільки, що не мала слів висловити навіть слабий протест. За неї вступився Ікол.

– Сестрам милосердя не обов’язково бути янголами у плоті. Мабуть, мадам Дізгайз зможе показати мені янгола, що полюбляє виносити нечистоти хворих, та ще робить це з радісною посмішкою, навіть якщо сморід нестерпний? – сміючись відповів він. – Браво, браво, мадам Дізгайз, ви перевершили саму себе, бо нагадую: нам янголи не потрібні.

Останні слова він вимовив начебто жартома, чим викликав обурення у маски.

– Такими речами не глумляться, – спокійно відповіла вона. – Я знаю напевно. Перетворити опудало на красуню зараз маєте ви, Іколе. Мені завжди було приємно мати справу з вами. Коли оберете іншу кандидатку на посаду, я до ваших послуг. Зараз дозвольте попрощатися. Я вважаю, мою місію тут завершено.

Маска підвелася з крісла та прошелестіла сукнею у напрямку до виходу, поступово розчиняючись у присмерках будинку. Ікол голосно засміявся, як тільки вона зникла.

– Вона знайшла чим нас лякати, люба! – звернувся він до Ґейдвіг. – Ми її перевершимо та ще покажемо, хто тут замовляє шампанське. А про її зауваження то твого вигляду… вважай їх прихованим компліментом. Маска завжди була їдка на язика. То що зараз обереш: сніданок зі мною, а потім сукні, чи усе з точністю навпаки?

Ґейдвіг одразу ж випалила:

– Спочатку снідати, потім займуся одягом. Треба ж побачити, у що мене одягатимуть під час роботи.

– Сніданок подадуть сюди, – відповів Ікол. – Подорож до їдальні займе багато часу, і нам зараз його не можна втрачати.

Він натиснув на кнопку на пульті, що було вмонтовано у його крісло. У підлозі відчинилися гари і крісла під’їхали до комину, залишившись на певній відстані одне від одного. Між ними розкрилася підлога і з’явився невеличкий стіл, який вже було сервіровано відповідно до події. На ньому було три прибори, але мадам Дізгайз вирішила не затримуватися. Ґейдвіг чекала від сукні нової капості. Тому вона повільно вмостилася к кріслі. Ікол зайняв своє місце після того, як вона підняла порцелянову кришку, що закривала тарілку з мюслями у гарячому молоці. Ґейдвіг їла їх повільно, стараючись не обпекти рота. Ікол уважно спостерігав за нею, і коли з їжею було покінчено, він лагідно поцікавився:

– Ти у ночі брала авто та вирушила до міста?

Ґейдвіг вдавилася останнім ковтком кави. Коли вона відкашлялася, Ікол продовжив.

– Ти не тільки брала авто, а ще й накачалася алкоголем та вела її у такому стані. Від тебе досі тхне дешевою випивкою. Такої тут не тримають, бо не тримають жодної. Тобі доведеться про випивку забути. І багато що змінити, щоб відповідати умовам контракту. Я поки нагадую. Далі – вирішуй сама.

– Я вже вирішила, – машинально відповіла Ґейдвіг, відчуваючи, як сукня починає сповзати з неї, немов стара шкіра змії. – Я відповідатиму усім умовам.

Коли вона вимовила останні слова, сукня застигла у тому положенні, у якому мала бути. Ґейдвіг зітхнула з полегшенням. Вона встала з крісла та відійшла убік.

– Ми підемо зараз оглядати уніформу? – спитала вона.

– Зараз, – підтвердив Ікол. – Далі відбиратиму тобі костюми для роботи. У тебе буде важкий час, бо мадам Дізгайз вирішила раптом нас залишити, і допомагати доведеться мені.

Вони пройшли мимо спальні Ґейдвіг далі по коридору, оминаючи зайві повороти і вийшли в інше крило будинку. Далі – спуск по естакаді, за якою знаходилася простора кімната, де розміщувалися привезені вішалки. Ґейдвіг підійшла до одної з них та зупинилася, бо однаковий вигляд чохлів не давав змоги обирати.

– Сміливіше, як уночі з автівкою, – підбурював її Ікол. – Не розумію, чому люди бояться зустрітися зі своїми мріями.

Ґейдвіг несміливо зняла один з них, потягнула донизу зіпер, та чохол впав до її ніг, немов сіра хмара. У її руках опинилося те, що ніяк не можна було назвати уніформою – вбрання з тонкого атласу, пасок якого знаходився на рівні грудей. Рукава були короткими, вони мали залишати руки майже оголеними. До цього вбрання додавався легкий газовий шарф. Ґейдвіг застигла, не знаючи, що з цим робити.

– Я маю це?..

– Одягти. Хочу бачити тебе у романтичній сукні початку дев’ятнадцятого століття. Має тобі пасувати та підкреслювати твою вроду. Незважай на мадам Дізгайз. В неї консервативний погляд на смак.

Ґейдвіг пішла за вішалки, скинула костюм медсестри і одягла те, що обрала навздогад. Коли вона вийшла показатися перед Іколом, він критично оглянув її і з посміхом зауважив:

– Така собі стандартна тупа класична недоторканність… Жахливо. Буденно. Стереотипно. Хоча ти, Ґейдвіг, виглядаєш непогано. Чогось тобі бракує, але чого, не можу зрозуміти. Додати би сюди трошки агресії. Чекай тут, зараз я повернуся. І не переодягайся, в мене є ідея, як спотворити цей тендітний та нудний образ.

– Я сама щось придумаю, – не утрималася від спокуси Ґейдвіг, але Ікол кинув на неї погляд – такий жахливий, що вона змушена була замовкнути та поперхнутися невиказаною думкою, яка щойно зародилася.

До звички Ікола зникати у темряві та з’являтися з пустоти вона звикла. Раптом Ґейдвіг закричала від страху: якби ж то були чергові гаджети, якими було начинене це місце! Але ні. Косметичний столик та стілець біля нього з’явилися настільки несподівано, що дівчина мала сприйняти це як дешевий спецефект, галюцинацію, марення… Воно було усе було матеріальним. Дубовий столик з великим дзеркалом у різній старовинній рамі, до якої було прикріплено канделябри з палаючими свічками, та склом – чорним, немов провал у ніщо. На рамі було викарбовано різні знаки, які неможна було вважати візерунком чи черговою фенькою. Вони повторювалися так, немов літери у словах. Стілець виявився без перил, він був занизьким, і коли дівчина сіла у нього, її коліна вперлися їй у живіт. Поглянувши у дзеркало, Ґейдвіг сподівалася побачити там себе, але у склі панувала справжня порожнеча.